Одна з причин, чому він узяв гітару в руки - це для того, щоб вразити дівчину. А вчитись грати довелося довго, тому що для вчарування була вибрана не звичайна пісня, а «Girl From The North Country» Боба Ділана, яку просто так не побринчиш. Навчання продовжувалося, а разом з ним змінювалося життя та прагнення.
З того часу музика – справжній друг та сенс для виконавця, який себе називає Sasha Boole. 1 гітара, штук 8 губних гармошок, одні вуса і ціла купа історій, які він може розповідати годинами. Зовсім непересічний виконавець, який грає американське кантрі з українським забарвленням. В 2014-му Сашко випустив свій другий альбом – «Survival Folk», який і став великим кроком вперед. Не тільки з точки зору пісенної форми, але і з точки зору успіху виконавця. За плечима вже декілька європейських турів, а попереду – ще більш грандіозні плани.
Це один із небагатьох виконавців, котрого навіть не хочеться запитувати, чому він співає англійською мовою (хоча і українською є багато пісень). Це зовсім не данина нинішній моді. Це закономірний шлях спілкування з людьми світу цього. Кожна пісня – окрема історія, пережита артистом і вміло втілена у вигляд композиції. Тут навіть важко сказати, що було першочерговим: текст чи мелодія. Здавалося б, формат Сашка – «сторі-теллінг» має на меті зробити акцент саме на словесній формі, але мелодія не тільки надає забарвлення розповіді, але й додає справжнього куражу.
За освітою я журналіст. Навчався в чернівецькому Національному університеті ім.Юрія Федьковича. У медіа я працював вже з першого курсу. Крім того, мав свою сторінку в газеті, працював на радіо і телебаченні (і зараз там працюю, правда, більше для підтримання тонусу, щоб не втрачати журналістські навички).
Ніколи не писав про політику. Мені, щоправда, дали якось завдання зробити щось подібне. Вийшла така нісенітниця, що мій редактор зрозумів: діла не буде.
Інколи зі статті мені вдавалося зробити ціле розслідування. Наприклад, треба було з'ясувати, чому в місті виникає проблема з прибиранням снігу. Я взяв коментарі у начальників різних ЖРЕПів по районах і у різних начальників бригад прибиральників. Виявилося, все елементарно. На час інтерв’ю проїжджа частина в Чернівцях обслуговувалась однією бригадою прибиральників, а тротуар – іншою. Ось так, вони перекидали сніг то на дорогу, думаючи, що машини його розіб’ють, то на узбіччя, щоб вивезли. Але, як ви розумієте, толку з того не було взагалі.
Як бачите, я з гітарою до Берліна дійшов, а мій дід в 45-му – не дійшов. Так може в тому і є підтвердження того, що культура сильніша за війну?
Більше всього мені запам’ятався мій перший інтерв'юований - письменник з Чернівців – Василь Кожелянко. Це була просто неймовірна людина з цілою галактикою розуму. Він написав безліч романів, після чого, я, власне, і став великим поціновувачем його творів. Він часто писав у жанрі альтернативної історії, яку я вважаю одним із найважчих жанрів літератури: крім того, що потрібно мати знання і бачення літературного твору, також потрібно ще добре розбиратися в історії, щоб на основі певних фактів вже розвивати свій сценарій. Велика кількість його книжок виявилась дійсно пророчою, як по відношенню до Помаранчевої революції, так і до останньої.
Зараз читаю здебільшого американську класику. Я ж і граю американську музику, відповідно, мені й хочеться більше взнавати про історію США, надихатись цією атмосферою. Улюбленою книгою можу назвати «Мобі Дік» Германа Мелвілла. Крім того, «Убити пересмішника» Харпер Лі та «Кульбабове вино» Рея Бредбері.
Чи допомогли мені журналістські навички краще писати тексти пісень? Частково так, але інколи вони і заважають. Так, я володію словом непогано, мені інколи легко підбирати потрібні відповідники і бачити певні образи, але буває, що це все дуже заважає. Я більше уваги приділяю якимось деталям в тексті. Розумію, що люди, котрі слухаюсь мої пісні, навряд чи так прискіпливо вслухаються у всі деталі, то чи потрібно так сильно над ними «паритись»? Але в мене це вже як пунктик: не може бути ніяких повторів у приспіві. Ну як це «любов-любов»?! Не можна так. Можливо, це для піснярства і не є хорошою рисою, але в мене так виходить.
Черпаю натхнення та вчуся правильно грати у Alan Lomax. Це знаменитий американський культуролог, який записував архаїчну расову музику. Його відеозаписи і надбання дійсно навчають чути і вміти набагато більше.
Моїм останнім польським туром вже займався промоутер. Я вже маю певні домовленості з польським концертним агентством, тому на 2015-й планую розширяти географію своїх виступів.
Мого першого менеджера, на жаль, депортували із Польщі і мені довелося самому закінчувати тур. Останні 2 концерти в Бидгощі і Берліні я мав відіграти сам. Але, як бачите, я з гітарою до Берліна дійшов, а мій дід в 45-му – не дійшов. Так може в тому і є підтвердження того, що культура сильніша за війну?
Більше всього мені запам’ятався концерт в польському місці Паєнчно. Я грав в невеличкому кінотеатрі. Саме містечко дуже маленьке, близько 7 тис. мешканців. На мій концерт прийшло більше сотні з них. Тобто ви розумієте, наскільки великим був успіх в тих масштабах.
Більше запам’ятовуються якісь форс-мажори на концертах, а не задоволення від виступу. Наприклад, якось в Одесі перед концертом я ненароком застряг у вбиральні. Телефону при мені не було, звичайно ж. Люди біля сцени чекають, думали вже, певно, що я прошений дуже. А я просто вибратись не міг. Був змушений згадувати американські вестерни і виносити собою двері (сміється).
Концерт іншого артиста, котрий мені дуже запам’явся, був однозначно виступ мого польського компаньйона Цежика (CeZik). Він дуже класний перформер, я б навіть його назвав не просто музикантом, а справжнім Артистом. У нього задіяно все: акторська майстерність, гумор, він показує чудові пародії. Його музика потребує великого зосередження, тому що в технічному плані вона досить складна: аудіо, відео, лупи різні. Просто неймовірно! Був я якось і на Prodigy, але вони мене не так вразили самим концертом, як масштабністю події.
Якби я хотів бути популярним, я б на весіллях грав. Знаєш, який це успіх? А так, нехай кантрі і не популярна в нас музика, зате моя.
Я не граю типове кантрі. «Нешвіль-саунд» - це не моє, рафіновані жіночі голоси мені теж не подобаються. Надаю перевагу «темній південній романтиці».
Люблю Джека Уайта. Я вважаю його свого роду месією для музики, який любить чесний, вінтажний звук. Він врятував гітарну музику від таких засранців, як Том Йорк.
Любою слухати всю стару американську музику: Robert Johnson, Charlie Patton, Hank Williams, John Lee Hooker, госпели різні. З більш нового - The Denver Gentlemen, 16 Horsepower, Jay Munley (геніальні аранжування поєднує з чудовою темною лірикою).
З українського дуже люблю «Очеретяного Кота». Крім того, «Кому Вниз» (через це колись і пробивався всіма правдами і неправдами до Середи, щоб взяти в нього інтерв’ю). Поважаю молодих київських пацанів 5 Vymir, люблю «покійну» Voida, з чернівецьких – «Гуцул Каліпсо», дуже багато їх слухав. Також, Somali Yacht Club зі Львова, Fl?ur з Одеси та інших. Чуваки, якщо когось не назвав, то я не спеціально! (сміється).
Автор і фото: Альона Віолаторка
