Моє знайомство з гуртом OwamO вийшло у доволі закономірний спосіб: на авангардному фестивалі «16+» у підвалі однієї із київських галерей. З перших секунд виступу у всієї публіки (якої налічувало аж декілька десятків людей, котрі змогли втиснутись туди) просліджувався чіткий колапс свідомості. За перші ж секунди виступу полотно звуку від музикантів в поєднанні з іскристим вокалом заворожували і змушували затамувати подих, тільки б не зігнати це відчуття магії, яке пронизувало до кісточок. Після недовгого виступу хвилин на 25-ть більшість людей виходили мовчки, не зовсім розуміючи, що саме вони чули і бачили.
Не знаю, з чим пов’язаний той факт, що український фольк або його елементи стають популярним, в першу чергу у нас же в країні: самоідентифікація чи вмілі музиканти, які можуть передати його чари? ДахаБраха катається по світу з успішними турами, Onuka збирає повний Sentrum після першого ж року роботи над своїм новим проектом. В основі їх успіху лежать або довгі роки роботи, або правильний менеджмент, або все разом узяте.
Але є й інший тип музикантів, котрі практикують передачу нам автентичності. Вони менш «академічні і зручні» для лекал «популярної» музики. Напевно, найкращим словом, яке може охарактеризувати саме таку команду OwamO є «дикість». Кожна пісня, особливо звичаєва – просто шквал емоцій і навіжений вокал, від якого темніє в очах і з’являється гусяча шкіра. На жаль, команда не часто грає вживу, тому кожний концерт – особливий сеанс солодкого музичного шоку.
Гурт поступово росте і набирається досвіду. До речі, вже 30-го березня (так-так, в понеділок) ми зможемо побачити OwamO в арт-клубі «44» і поздоровити їх з першим офіційним Днем народження. Кожен учасник гурту є далеко не новачком в музиці, але саме така їх формація існує тільки з минулого року.
На вокалі Люба – культуролог, Києво-Могилянського «розливу», що надає творчості особливого забарвлення і навіть певної фанатичності. Вова (бас) і Толік (барабани) складають основу ритм-секції, Андрій та Сергій надають потужного гітарного звучання.
Свій перший виступ майже повністю в такому складі згадують з усмішкою – на «Святі першої травки» в барі «Радуга».
Ми там були, м’яко кажучи, не зовсім форматом серед растаманської тусовки.
Вся їх творчість – це спроба перетворити експедиційні фольклорні пісні, які гурт збирає самотужки або ж запозичує із вже відомих зразків, на сучасний саунд. Цікаво, що майже всі пісні в репертуарі - з Північного Полісся.
Ми з них беремо завжди екстракт, самий, що не є цимєс, і опрацьовуємо по-своєму. Звичайно, є класичні фольклористи, котрі за таке на нас анафему накласти можуть (сміються). Вважається, що якщо ти змінюєш автентичний фольк – то ти або вкрай нахабний і самовпевнений, або просто дурень. Але ми точно знаємо, що є й ті, кому подобається, що ми робимо з фольком.
Хоча з іншого боку табір «консерваторів» можна зрозуміти, адже існує серйозна проблема неякісної трансформації фолку – коли культурний продукт перетворюють буквально на кабачну шароварщину і видають це за «наше», «народне». OwamO намагаються абстрагуватись від обох крайностей і знайти адекватний шлях передачі давнього в сучасне, фолк – це лише засіб.
Основна частина наших пісень, звичайно, відома – тобто вже кимось записана і навіть видана, деякі пісні при бажанні можна знайти у інших колективах. Але є у нас і наші експедиційні пісні, знайдені і записані нами. Наприклад, якось під час однієї недовгої мандрівки, GPS завів нас не туди і ми опинилися в селі Бовсуни на Поліссі. Вирішили мешканців попитати, чи вони співають. А вони не просто співають, а ого-го-го як круто це роблять! Ми потім тих бабусь ще на фестиваль відправили, тому що вони просто фантастичні! А от ту саму цікаву пісню записала в селі, що поряд, - одна бабуся буквально прибігла до нас зі словами, що вона нас все життя чекала, аби нам заспівати.
Ідея гурту проста – «культуру в маси», з поправкою на те, що це дуже давня українська культура, по-своєму унікальна і неповторна, а спосіб донесення – заледве не вся сучасна музична палітра.
OwamO не приховує, що у власний спосіб воює з цілими арміями «орків» та «ельфів», котрі українську традиційну культуру зводять або до примітивного рівня «вареники-горілка», або в кращому разі до наївного сентиментального декоративізму і патріотичних зітхань. Гурт постійно намагається знайти баланс між конструктивізмом і дійсно авторською творчістю. Зізнаються, що не можуть повністю передати всю справжність народного співу (котрий не вписується в сім нот), тому і не ставлять собі це за мету, але водночас, стараються пристосувати автентику до саунду в чотири четверті. Так, щоб їм самим і слухачеві було цікаво.
Такий підхід до власної творчості також не з легких. Кожен учасник гурту – окрема творча одиниця і меломан. Вова слухає пост-рок, мінімалізм, підсадив Любу на канадську психоделічну команду - Set Fire to Flames. Вона, в свою чергу, останні років 10 слухає Pink Floyd і фольк, чого повністю достатньо. Гітарист Сергій полюбляє прогресив-рок, як то Dream Theater, грає поп-рок в іншому проекті. Андрій - фанат індійської культури і не уявляє свого життя без чудових мелодій майстрів Zakir Hussain або Talvin Singh. Драмер Толя взагалі слухає все, починаючи від циганського шансону і закінчуючи якимось психоделом. На днях «катував» друзів ZZ Top-м та Бахом на весь вечір «Das wohltemperierte Klavier». Ну як, думаєте, з таким складом гурту і смаками легко знайти спільну мову? 🙂
Звичайно, наша розмова дійшла до теперішніх мейнстрімових речей: патріотизму, написання пісень проукраїнського характеру, бойкоту всього іншого. OwamO категорично не змішують тему патріотизму і фольку. Вони хочуть показати свою творчість не тільки «брату українцю», котрий буде їх слухати, тому що вони співвітчизники, а, наприклад, і продвинутій британській молоді, якій той наш патріотизм до лампочки, їм потрібно пропонувати якісну і цікаву музику. Тому не поспішають штампувати альбоми і кататися всюди з концертами. В найближчих планах – допрацювати ЕР і зняти кліп.
На фоні такого смакового різноманніття ми забрели в нетрі музичної теорії і почали розбиратись в різниці джазового і народного звучання.
Фольк – строга ієрархія. Є одна бабуся, яка заспівує, також єдина бабуся на все село, яка заводить, свого роду «зірка», а є цілий хор маси, котрий це все підтримує. А от джаз – це вільна форма музики, де є місце і час для кожного виконавця. Ми анархісти з обох позицій.
Кожен аспект обох жанрів музики є важливим і щоб його все-таки добре відчути, Андрій порекомендував послухати «Jazz Side of the Moon: The Music of Pink Floyd», де джазові музиканти грають вже відомі всім нам пісні. Саме з такою музикою ми вас і залишимо.
Автор: Альона Віолаторка
Фото: Анастасія Варбан і Max Savchenko, Alexei Kovaleff зі сторінок гурту
