Інтерв’ю з американцями Deadhorse
Deadhorse – американський пост-рок колектив, що утворився в США у 2009 році. За три роки свого існування музиканти встигли випустити повноцінний альбом “We can create our own world” , і наразі готують до виходу у вересні місяці нову повноцінну платівку. Зараз гурт знаходиться у турі Європою. В рамках цього туру AZH Promo привезли гурт з концертами і до України. Ми побували на концерті у Києві 3-го травня, почули їх музику та мали змогу порозмовляти з учасниками гурту про життя, концерти, українську публіку і багато чого іншого.
Ласкаво просимо до України. Ви тут вперше. Розкажіть про свої відчуття.
Брайан: Дякуємо. Так, ми вперше з туром в Україні і взагалі у Європі. Хм… Дорогі тут дійсно погані, але концерти круті. І ми дуже щасливі тут бути.
Ви вже відіграли один концерт у Тернополі. Як це було?
Брайан: Це було класно, дійсно. Звук був відмінний. Люди дуже відкриті та теплі. Ми круто відіграли концерт і чудово провели час, спілкуючись з нашими тамтешніми фанатами. Це дійсно успіх в порівнянні з тим, що ми очікували. Точніше кажучи, ми не знали чого очікувати.
Рейчел: Я би сказала, що це був один із найкращих наших концертів. Я ніколи не бачила такої віддачи від публіки. Особливо мене вразило те, як кожен у залі бажав почути нашу музику. Це дійсно надихає. Тому що коли ми граємо в Америці, люди кажуть: «Ой, ми чули це і ось це. Чим ви нас можете здивувати?»
До того як приїхати в Україну, ви знали про нашу державу?
Брайан: Звичайно знали. Але, на жаль, в Америці, говорячи про Україну і Росію, люди мають собі на думці щось негативне. Навіть у фільмах. Погані хлопці в них завжди з України чи Росії. І в комп’ютерних іграх завжди погані хлопці – це українська мафія (сміється). Та коли ми спілкувалися з гуртами, які вже бували тут, після того, як вони попереджали нас бути обережними, вони додавали: «Але концерти там фантастичні».
Тому у нас дійсно буле дуже змішане враження на рахунок України, але ми не хотіли якось себе накручувати. Чесно кажучи, ми дуже нервували. Ми вже думали, ну якщо щось погане має статися, то воно станеться. Але хтось в Україні організував наші концерти, отже хтось хоче нас бачити там, тому це не може бути поганим. І ми готові до будь-чого, що може статися.
Розкажіть щось про себе, про ваше життя і взагалі хто ви і що. Бо не так багато людей знають насправді про вас.
Рейчел: Емм.. що я маю про себе розказати?
Ну, наприклад, чи ти в дитинстві могла собі уявити, що станеш музикантом?
Рейчел: Ні. Я взагалі була дуже замкнутою і консервативною дівчиною. Я виросла в родині християн. Я слухала тільки ту музику, яку слухала моя мама і про яку писали в християнських журналах. Так, це були дуже популярні гурти, але християнські. Ось на цьому все і закінчувалося.
Та лише до того моменту, коли мені виповнилося 18 років. У мене з’вилися друзі, які давали мені слухати свої диски, самостійно робили ремікси. Тоді я познайомилися з Garbage. Лише тоді. Так, я люблю свою маму. І я впевнена, що таке виховання дуже кардинально вплинуло на те, хто я є зараз. Я не мала можливості розвиватися у музиці в дитинстві.
Таким чином, я закінчили коледж. І я вже була у змозі робити все, що мені захочеться. Через рік я зустріла Брайана. І, взагалі-то, це він мені відкрив весь музичний світ, різноманітні стилі та різних музикантів. Він познайомив мене з новими людьми, з культурою, у якій я зараз знаходжуся. Без Брайана і без людей, з якими я познайомилася, я б не робила зараз те, чим займаюся.
Я навчалася грі на фортепіано через церковну музику. І ніколи не думала, що буду в Європі ось так грати на якомусь музичному інструменті. Але, якби я не грала музику в церкві, я б не грала її зараз. Я самостійно навчилася грі на піаніно. І це один із моїх способів сказати, що будь-хто може це зробити, будь-хто зможе навчитися грі на музичному інструменті, якщо цього забажає. Якщо ти вкладаєш у працю все своє серце, у тебе обов’язково це вийде. І не важливо якого ти віку. Ти можеш почати вчитися у 12 років, або навіть у 60. Це абсолютно не має значення. Це одна із речей, яку я хочу, щоб люди про мене зрозуміли. Я сама навчилася грати. Це все зсередини. Це не прийшло звідкись, від когось.
Якщо казати про те, чим я займаюся, не знаходячись у турі, то я можу вам розповісти про свою маленьку справу. Я власноручно виробляю прикраси, ось такі, які зараз на мені надіті. Роблю різну біжутерію і продаю її, щоб заробити гроші. Тому що я дуже часто міняю роботи. За останні два роки я змінила, приблизно, 7 робочих місць. Це все через наші тури. Бо ніхто не хоче наймати працівника, який через два тижні зірветься у місячний тур Європою. Це, так би мовити, моє життя. Я працюю, їду в тур, повертаюся додому, мене звільняють з роботи, я шукаю нову, знову їду в тур.
Ось таке моє життя. можливо воно не ідеальне, але воно моє. Я кращу буду жити так, намагатися заробити хоч якісь гроші, роблячи те, що мені подобається, чим працювати на ненависній мені роботі і заробляти великі гроші. Кожен повинен досягати своєї мети, незалежно від того, як це складно. У мене були часи, коли на моєму банківському рахунку зовсім не було грошей через те, що я була у турі. Але я з людьми, яких я люблю, про яких піклуюся, я роблю те, що мені подобається. І я бачу позитивну реакцію від людей. Це те, що підтримує мене йти далі. Моя робота впливає не лише на мене, вона впливає на життя інших людей. Це і є моє життя.
Дуже дякую, Рейчел. Брайан, що ти можеш розповісти?
Брайан: Я Брайан. Мені 25 років. Я живу в найменшому, найзабутішому місті в США. Я живу зі своїми батьками. Я не крутий. Я ще досі відвідую уроки керування автомобілем. Люди думають, що якщо ти у гурті і туриш світом, то, мабуть, ти маєш все і ти дуже крутий. Але ні, я невдаха (сміється).
Так само, як і Рейчел, я походжу з консервативної християнської родини. Але я познайомився з музикою у дуже юному віці, спочатку це був панк-рок і всілякі такі штучки, коли мені було 11 років. Я почав грати на барабанах. Потім я переключився на бас, а ще пізніше почав грати на гітарі. Я грав у церковному гурті, як гітарист. Все це почалося у мої 12 років, і тому зараз я можу з гордістю сказати, що граю я вже протягом 13-ти років.
Дякуючи музиці, моє життя змінилося кардинально. Музика сформувала мене як людину. Дала мені можливість бути тим, хто я є зараз, і робити те, що я хочу робити. З того часу, як я випустився зі школи у 2005 році, я нічого не зробив. Я тільки їздив з турами по США. З іншими гуртами, граючи власну музику, або роблячи мерч для інших груп.
Потім я знову повернувся до створення власної музики. І, сказати вам чесно, це вже 28-ий мій тур за життя. З Deadhorse 8-ий тур, а особисто для мене, вже 28-ий. До речі, це моя перша подорож до Європи. І подорож літаком теж.
Боявся летіти?
Брайан: О так, було трохи страшно. Рейчел знає як я боявся.
Що я хочу сказати, музика – це моє життя. Коли я не займаюся музикою я підробляю фрілансом. Розроблюю різноманітний графічний дизайн для гуртів, фірм, логотипи, топографічний дизайн, сам розроблюю ескізи для футболок. Коли я не подорожую, я сиджу вдома у піжамі, за комп’ютером, проводячи по вісім годин на день за роботою.
Це я поза періодами наших турів. Живу життям, люблю життя, роблю музику. Я тяжко працюю, щоб забезпечити краще майбутнє для кожного з нас. Ми всі дуже наполегливо працюємо і намагаємося зробити все для того, щоб підняти Deadhorse на такий рівень, щоб ми могли займатися тільки музикою і нічого більше не робити. Ми хочемо, щоб наш гурт був єдиною нашою роботою і гідним варіантом заробітку грошей.
Джастін, а щодо тебе? Ти щось підозріло тихенько сидиш і нічого не говориш.
Джастін: Ну, я офіційно не в групі, я просто граю на барабанах у цьому турі. Якщо чесно, то я навіть не чув питання. Можеш повторити?
Рейчел: Чим ти займаєшся по життю?
Джастін: Я завжди мав відношення до музики. Певне, ще з середньої школи. Так, з того моменту, коли у мене з’явилися реальні друзі. Взагалі, у житті, я слухаю дещо «важчу» музику. Щодо туру, то я дійсно трошки знервований, як говорив Брайан.
А в дитинстві ти мріяв стати музикантом?
Джастін: Ні, я не міг навіть уявити себе музикантом. У мене була мрія стати поліцейським (сміється).
У мене теж, чесно кажучи.
Джастін: Але з того часу, як я пов’язав себе з музикою, я лише мрія про те, щоб їздити у турі з гуртом. І думаю, що саме зараз, я почуваю себе щасливою людиною. І те, що ми зараз їздимо Європою змушує мене тільки ще більше хотіти робити музику і продовжувати займатися тим, що я роблю зараз.
А як ви вирішили створити гурт?
Брайан: Як ми вирішили? Саме цей гурт у мене почався як побічний проект, коли я грав у іншій групі. Я також писав свою особисту музику, якісь акустичні композиції. Згодом ми з Рейчел вирішили, що хочемо спробувати писати пісні для гурту. Тому ми зібрали друзів і почали записувати якісь акустичні імпровізації. І вже згодом почали писати повноцінні пісні для гурту. Ми відіграли декілька концертів, і вони дійсно були якісними. Тоді це було щось типу інді-рок бенду.
Через деякий час ми «дісталися тої точки», де почували себе комфортно. І почали писати ту музику, яку граємо зараз. У той час ми працювали інколи і з іншими музичними колективами. Одного разу ми подумали: «Чому б нам не почати записувати повністю інструментальні композиції?». Це всім нам дуже подобалося.
Рейчел: Ми хотіли позиціонувати свою музику, як «всесвітню». Щоб на концерті це звучало по-різному для кожного. Для когось ми були б цікавими у якості інді-рок гурту, для інших – як повністю інструментальний колектив. Ми всі прийшли до тої точки, коли наша музика одну людину змушувала відчувати щастя, кохання. У той самий час хтось інший, слухаючи нас, почувався трагічно. Ми такого ніколи раніше не робили, але нам це вдалося і подобається досі.
Брайан: Я хочу сказати, що з того моменту як ми почали грати пост-рок, наші життя дуже змінилися. І у такому вирі конфліктів наших інтересів, було дуже круто мати щось одне, у чому ми всі погоджувалися. Водночас одна й та сама музика для наших слухачів означає абсолютно різні речі. І для нас самих теж. Коли ми записуємо альбом, кожен з нас відчуває щось своє особисте, ось чому пост-рок так гарно нам підходить. Наша музика дозволяє нам не обмежувати себе і не ставити в рамки якогось специфічного стилю. Ми просто граємо, а потім записуємо пісні.
І круто, що це знаходить відгук у публіки, на концертах.
А що ваші батьки думають з приводу того, що ви граєте у групі, відправляєтесь у тури?
Брайан: О! Мої батьки особисто завжди були дещо агресивні по відношенню до ідеї займатися музикою, як шляхом забезпечення свого життя. Тому що у нас у США люди говорять: «О, та ти граєш музику? Живеш своєю мрією, так?» і це звучить як повноцінний жарт. Ніхто не сприймає музикантів серйозно. Але, чим більше вони бачили, що це стає реальністю, і що це більше не щось на зразок «шкільної мрії», що ми робимо якийсь «бізнес» і насолоджуємося цим, тим більше вони розуміли особисто мене і мою роботу. Я живу своєю мрією, і не роблю те, що я нібито «повинен» робити.
Рейчел: Я думаю, що їм просто важко усвідомити, що наша робота не буде такою, де ми будемо носити уніформу і сидіти за комп’ютером, вдаючи із себе знаних юристів чи економістів. Коли я почала займатися музикою і грати у групі, думаю, мої батьки ледь не з’їхали з глузду. Особливо тому, що кожен в моїй родині вчитель. Мій брат, сестра, тато, дідусь, мама – вони всі вчителі.
Коли ще у школі я почала грати, вони побоюючись до цього віднеслись. Коли я офіційно заявила, що хочу займатися музикою, у нас почало виникати багато конфліктів. Ми постійно сварилися з цього приводу. Але останній рік був найкращий. Я бачила як вони допомагають мені, підтримують. Був такий момент, коли я мала автобус, на якому ми їздили у тури. І тато мені постійно з ним допомагав, він допомагав групі і мені особисто під час всіх наших подорожей.
Так, я думаю, що вони нарешті «виросли» до поваги по відношенню до того, чим я займаюся. Вони навіть дуже зацікавлені у тому, що я роблю. І це дійсно унікально. Я ніколи не могла подумати, що колись мої батьки стануть такими, що вони будуть пишатися мною. Це надзвичайне почуття, тому що я надзвичайно дорожу своєю сім’єю. І в минулому мені було дуже тяжко бути розчарування для своєї родини.
Для мене дуже важливо бачити ту різницю, коли вони відпускали мене у перший тур і на дорогу казали: «Окей. Успіхів тобі, сподіваємося ми тебе ще побачимо. А якщо тобі буде потрібна наша допомога, то можеш нам навіть не дзвонити». Цього разу вони проводжали мене зі словами: «Ми дуже пишаємося тобою». І телефонують до нас кожну хвилину, щоб спитати як ми і чи все у нас добре. Це чудово! Мені подобається.
Брайан: Так. Коли мені було 15 років, і на голові я носив блакитний ірокез, мої батьки дивилися на мене і моїх друзів, як на купку якихось недоумків. Але через десять років все змінилося. Дуже круто спостерігати за тим, як мій батько на роботі показує своїм співробітникам наші відео на YouTube. Батьки пройшли дуже довгий шлях і нарешті почали розуміти мене.
Рейчел: Мій батько – вчитель математики у школі. І він розповідає про Deadhorse на своїх уроках. І учні кажуть: «О! Я знаю цей гурт!», а про Брайана вони говорять: «Він такий милий». І це дійсно класно, що навіть люди з нашої школи, де ми вчилися, знають про нас і тепер.
А хто головний у вас в групі?
Брайан: Головний у чому?
Рейчел: А головний той, хто найбільше говорить. То ж, самі розумієте, це Брайан.
Брайан: Та ні. У нас у групі кожний чимось замається і бере участь у житті гурту. Ми з Рейчел у більшості пишемо музику. Але протягом довгого часу я займався нашими концертами та їхньою організацією. І рекламою, а також графічним дизайном. Та під час запису альбому нам почав допомагати наш друг Крейг, він займається піаром. І всі хлопці, що допомагають нам з концертами в Америці та Європі, ми їх вважаємо частиною нашої великої команди. Тайлер в даний момент займається відео і всім, що з цим пов’язано. У нього це круто виходить. Ми записуємо все, що ми робимо,наш тур, роботу в студії. Тайлер знімає на відео все, що бачить. (Це правда. Під час інтерв’ю і після концерту Тайлер багато чого встиг назнімати).
Всі ми робимо мільйони речей всередині гурту. Нам дуже не подобається ідея мати когось, хто б нам казав, що ми повинні робити. Коли хтось повинен бути «поганим хлопцем», то думаю, що зазвичай це я. І я кажу всім: «Добре, хлопці. Ми повинні зробити це, а потім це, а ще ось це». Коли граєш у серйозному гурті, який їздить по всьому світу, ти маєш усвідомлювати, що ти особисто у всьому цьому граєш свою важливу роль. Інакше нічого не вийде, і все буде просто непотрібним. Ти повинен розуміти, що знаходячись у музичній команді, на твої плечі випадають десятки обов’язків, які ти повинен виконувати, щоб гурт міг злагоджено працювати. Але без грошей (сміється).
Тому це скажене випробування для кожної людини. якщо порахувати скільки часу ми присвячуємо гурту, то це вийде десь 40 годин щотижня, що є набагато більшим відрізком часу ніж той, що ми присвячуємо своїм офіційним роботам. Це наше життя.
Рейчел: Брайан говорить правду. Він сам для групи більше робить, ніж будь-хто інший. Він займається дизайном, пише музику, організовує концерти, завжди «висить» на телефоні. Через це його телефон часто ламається. І зараз навіть не працює. Кожен робить щось своє.
Брайан: Якби хтось один з нас спробував би взяти на себе всі обов’язки, то це було б неможливо.
Рейчел, питання для тебе особисто. Ти єдина дівчина у групі. Що ти відчуваєш з цього приводу?
Рейчел: Я водночас люблю і ненавиджу це. Я виросла з братами, тому це особливо не дістає мене. Але кожного разу в турі я сумую за дівчачими розмовами, за мамою. Я втомилася від чоловічих жартів і постійних розмов на тему: «Диви яка краля. А ось ця! А ця ще краще!»
Але хто зі мною поговорить про красивих хлопців? Але водночас, це чудовий досвід, і завжди весело. А ось наступного туру, який ми робимо після цього, то ми, все-таки, беремо дівчину в команду із собою. Брайан таким чином робить мені послугу, дозволяючи взяти подругу з собою в тур. Але вона не просто дівчина, яку я беру з собою, щоб мені не було сумно. Моя подруга – фотограф і режисер, вона буде фільмувати все те, що відбувається у турі.
Це буде добрий досвід і для мене самої. Я ніколи не була у турі ще з однією дівчиною. Ніколи не ділила свою ванну ще з кимось. Всі ці дівчачі штучки та дрібниці. Але я із захопленням чекаю на наступний тур. Та, все ж таки, в якомусь розумінні, це тяжко працювати лише з одними хлопцями.
Чи можете ви сказати яка різниця між концертами у Європі та США?
Брайан: О, Боже! Величезна різниця. Європейці приймають тебе, як Бога. Це дуже і дуже дивно для нас. Тому що, наприклад, в Америці, гурти такого рівня… Добре, я поясню так: у штатах музичні гурти – це як велика цибуля. У ній багато шарів і рівнів. Різні рівні подорожуючих гуртів. Величезні гурти, менш популярні, зовсім маленькі. І почергово ти дуже повільно рухаєшся від одного рівня до іншого. І в Америці ми щойно досягли того рівня, коли можемо робити все самостійно. А якщо ми не будемо цього робити, то ми знову опинимося на тому рівні, з якого прийшли. І нам хочеться робити трошки більші речі. Але «трошки більші» речі у США – це ніщо порівняно до Європи.
В Америці ти зазвичай розраховуєш на платню. Тебе, можливо, погодують, і тобі дуже пощастить, якщо знайдеться місце де поспати. Тим часом в Європі, тобі платять в два рази більше. Тебе завжди годують, хоча б один раз на день. І ти завжди маєш де зупинитися, хостел чи якісь апартаменти. І це фантастично.
Рейчел: Ми почуваємося у Європі як королі і королеви.
Брайан: Це дуже дивно.
Рейчел: Але чудово! І нам буде важко знову повернутися до подорожей по Америці.
Брайан: Ми неймовірно вдячні всій Європі, всім її мешканцям за те, як вони сприймають Deadhorse, як підтримують нас та піклуються про нас. Це те, чого ми ніколи не бачили в Америці. І, думаю, що скоріше за все не побачимо ще дуже довго, як мінімум, протягом пари років. Ти маєш значити щось на багато більше і бути на багато вищому рівні у США, щоб отримати те, що ми зараз отримуємо в Європі.
У вас в США так багато крутих гуртів, кожного року проводяться фестивалі. Чи ви їх відвідуєте?
Брайан: О так, в США, напевне, мільйони таких фестивалів. Але через те, що подорожуємо, ми насправді не маємо часу, щоб ходити на них. Та крім часу, ти ще маєш мати багато грошей, щоб відвідувати всі ці круті виступи. Ми, звичайно, намагаємося відвідати якомога більше концертів під час своїх турів, але зазвичай у нас не виходить через нестачу коштів і вільного часу.
Чи ви вже чули гурт Embilight, який виступає сьогодні перед вами?
Брайан: На жаль, я ще не встиг послухати.
Тайлер: Я встиг трохи послухати перед тим, як їхати в Україну. І з того, що я чув, вони дійсно вражають.
Так, я думаю, що вам сподобається їхній виступ.
(Після концерту учасники Deadhorse поділилися з нами своїми враженнями щодо виступу колег із України. Вони були вражені рівнем їх майстерності, і кияни їм надзвичайно сподобалися).
Багато гуртів зараз взяли за моду випускати свої альбоми на вінілових платівках, чим ви теж займаєтесь. Але у вашому блозі я прочитала, що ви ще випускаєте й касети, що дуже вражаюче і нестандартне само по собі.
Брайан: Пару років тому вініл повернувся до життя. І в Америці зараз те саме відбувається з касетами. Люди дуже зацікавлені, щоб мати у себе якусь частинку музики і мати можливість слухати її. Наш друг Джейк мешкає у Джеймстауні, що дуже близько до нашого міста. Він завжди хотів започаткувати «касетний» лейбл. Тому разом з його другом Майком вони це зробили. І вони забажали, щоб ми були їхнім першим релізом. Щось на зразок тестового.
В Америці записувати касети – це дуже дешево, тому для хлопців це був шанс випробувати як все працює. І ми теж дуже захоплені цією ідеєю. Наразі вже все готово, всі наші касети, які є двох кольорів. Одні – чисто жовті, а другі – бездоганно червоні. На касети записаний один із наших виступів, який відбувся минулого року в жовтні у студії в Масачусетці. Ми повністю записали цей концерт на касети і ще одну зовсім нову, досі ніде не опубліковану пісню, котра називається “Tired lungs”. Ми вирішили випустити лише 100 касет. І на даний момент, у передпродажу розкуплені майже всі, що реально круто.
Взагалі, касети вже мали бути готові до того, як ми поїдемо з Америки. І вони будуть розсилатися у той час, поки ми будемо в Європі, тому ми не побачимо їх, поки не приїдемо назад додому.
Коли у вас є вільний час, чи ви читаєте книжки, дивитеся фільми?
Брайан: Так, звичайно. Ми з Рейчел передивилися всі сезони серіалу “One Tree hill”.
Рейчел: Ми вирішили почати дивитися, тому що думали, що це у якомусь розумінні прикольно. Але серіал нас одразу ж затягнув і ми передивилися усі серії. Ми щойно закінчили дивитися 6-ий сезон, і як тільки у нас з’явиться час, ми продовжимо перегляд.
Брайан: Серіал дійсно затягує, але насправді це такий безглуздий тінейджерський фільм. Ми почуваємося школярами, дивлячись його. Але в будь-якому разі, це весело. Особливо, коли ми дивимося його разом з Рейчел.
Рейчел: Просто перегляд повертає тебе у шкільні роки.
Брайан: Все це повна маячня. А от, наприклад, Тайлер у нас кіноман. Він завжди дивиться фільми і телевізійні програми.
Тайлер: Так. Кожного дня перед тим, як ми збираємося у ліжко, ми дивимося пару серій «Сімпсонів». Будь-куди ми збираємося, у нас завжди є що подивитися. І коли ми ще не зовсім втомлені і маємо час, то дивимося фільми всі разом. Я також дивлюся деякі документальні фільми. Ось нещодавно переглянув стрічку від назвою “The other effort” . В ній розповідається про батька, що грає в панк-рок гурті і водночас виховує дітей. Увесь цей час він не припиняє подорожувати у турі зі своєю групою. Це дійсно цікаво, тому що потенційно цим чоловіком можу бути я у майбутньому.
Зазвичай ми дуже зайняті, але коли ми маємо час і хочемо розслабитися та розважитися, то дивимося художні фільми, або ще краще – мультики.
А як щодо книжок?
Брайан: Я дуже люблю читати, а особливо в дорозі. Під час туру я намагаюся читати переважно якісь прості фантастичні книжки. Тому що вдома я більше читаю щось політичне і нон-фікшн. Я дуже люблю Гаррі Поттера і книжки подібні до таких. Зазвичай це дитячі книжки, але у дитинстві я не мав змоги читати їх, тому намагаюся надолужити це зараз. Тим паче, їх легко читати. «Володаря перснів» я теж дуже люблю. І взагалі такі книжки, в яких герої – це маленькі звірі чи рослини. Це прикольно і цікаво.
Ви спілкуєтеся зі своїми фанатами за допомогою фейсбука, твіттера, через свій блог. Чи можете ви сказати, що всі ви інтернет залежні?
Брайан: Інтернет залежні? О, так! Коли ми сходимо з літака у нас одне питання на вустах: «Чи є тут wi-fi? Який пароль? Дайте мені записати. Мені смертельно необхідний доступ до інтернету».
Рейчел: Це погана сторона туру. Ми маємо якось спілкуватися з нашими родинами і фанатами теж. Але наші телефони вимкнені.
Брайан: Так, наші телефони тут не працюють.
Рейчел: Тому інтернет для нас дуже важливий. Для нас інтернет – це зателефонувати додому мамі, сказати, що з нами все добре. І, звичайно, соціальні мережі. Ми спілкуємося з нашими друзями і повідомляємо наших фанатів як відбувається тур.
Брайан: Серед багатьох наших обов’язків – це звичайно підтримка нашої онлайн-діяльності. Цим теж треба комусь займатися. Ось ми по черзі і займаємося. Ти робиш інтерв’ю по електронній пошті, ти займаєшся піаром через електронну пошту, оновлюєш асортимент мерчу в інтернет-магазині, завантажуєш фотографії, відео. Це дуже важливо – підтримувати контакт з публікою, кожного разу показувати щось нове і цікаве. І ставити до відома людей про твої шоу, де ми будемо, скільки коштують квитки, о котрій годині починається концерт.
Ми стовідсотково інтернет залежні, і не тільки тому, що ми «тупі американці». Інтернет – частина нашого життя, нашого зв’язку із зовнішнім світом. Ми не тільки дивимося тупі відео з милими котиками на YouTube, ми працюємо.
І останнє питання. Чого ви очікуєте від сьогоднішнього концерту?
Брайан: Як я казав раніше, друге місто за чисельністю наших фанатів в інтернеті – це Київ. І я трошки збентежений у чеканні концерту. А також давати два інтерв’ю за день – це не те, що дивно, такого взагалі ніде не буває. Тому ти думаєш, що тут люди знають про тебе і вони хочуть почути тебе, дізнатися про тебе.
Рейчел: Взагалі-то, всі інтверв’ю, які ми колись робили у своєму житті, це були онлайн-інтерв’ю.
Брайан: Так. До нас ніхто ніколи ось так не приходив і персонально не спілкувався з нами. Я думаю, що ми класно проведемо час, що буде класний концерт. Я впевнений, що ми зустрінемо багато чудових і цікавих людей. Це буде якийсь сюрприз.
Ми ніколи не очікуємо чогось надприродного. Тому що ми не хочемо потім бути засмученими, тому ми завжди кажемо, що готові до будь чого, що може статися. У мене гарне відчуття щодо сьогоднішнього вечора.
Окей. Це все. Дуже вам дякую за інтерв’ю, за те, що ви приїхали до Києва. Бажаю вам гарного концерту сьогодні і взагалі крутого продовження всього туру.
Концерт Deadhorse дійсно пройшов дуже круто, як і відчував Брайан. Музикантам дуже сподобалася публіка і їхня цікавість до музики. Гурт багато спілкувався з київськими фанатами і всі, здається, були напрочуд щасливі перебувати в Україні. Далі Deadhorse вирушили до Хмельницького. Вони пообіцяли повернутися і зробити це якнайшвидше. А також сказали, що наступного разу приїдуть з новим альбомом і зіграють більше пісень, адже цього разу вони не мали занадто величезного репертуару. Та й Джастін за барабанами з ними грав лише два рази перед тим, як покинути Америку. То ж чекаємо. Нам надзвичайно сподобалися і гурт, і їхня музика.
Автор: Анна Духнівська
